ГАВРИЛІВСЬКИЙ БОЙЧУК

В одному з найлюдніших місць села Гаврилівці Кіцманського району, біля клубу, височіє встановлений на кургані не зовсім звичайний пам'ятник. Він пофарбований у кольори прапора нашої Вітчизни. Дерев'яні сходи ведуть до камінного хреста, на якому вирізьблено: "Борцям за вільну Україну". І нижче: "Бойчук Сидір Миколайович і Могилевич Григорій Тимофійович із Шубранця страчені тут у грудні 1946 р.". А зліва від входу в пантеон – велика металева пластинка з викарбуваними на ній 45 прізвищами репресованих сталінським режимом гаврилівчан. 45 чоловік на чи не найменше сільце району! Оце й справді був потужний осередок опору тоталітарній радянській системі. Та Сидір, як бачимо, позначений у цьому списку окремішно. Бо він був вояком – і не рядовим – Української Повстанської Армії.

"Я знаю, за що треба воювати"

Живе в цьому селі ініціативна жінка Теодора Степанівна Диба, яка давно веде пошукову роботу і вже назбирала чимало цінних матеріалів про своїх постраждалих від більшовицького режиму земляків. Ось що вона розповіла мені про Сидора Бойчука, якому доводилася двоюрідною племінницею.

Хлопець народився 1921 року в бідній сім'ї. Але вона була національно свідомою. І в тій хатині часто лунало пристрасне Шевченкове слово, точилися розмови про гірку долю України, що віками стогне під п'ятою іноземних окупантів. А в 1940 році Сидір вступив в одне з чернівецьких профтехучилищ, де познайомився з дівчиною Катрею (прізвище, на жаль, невідоме) з Красноставців Снятинського району Станіславської (тепер Івано-Франківської) області. Є підстави стверджувати, що вона вже тоді була членом ОУН. Здогадно, зв'язковою. Молодята побралися, і невдовзі в них народилася донька Богданка. У цей час подружжя мешкало в Гаврилівцях, і, за наявною інформацією, Сидір та його юна дружина обережно вели агітаційну роботу, підшуковували однодумців.

Ситуація загострилася, коли в ході війни на Буковину повернулася радянська влада. Молодому чоловікові в числі інших загрожувала мобілізація на фронт.

– Що-що, але тільки не це! – сказав тоді друзям Сидір. – Я знаю, за що треба воювати.

І зник з рідного обійстя. Що було далі, розповідає в своїх письмових спогадах, які свято береже Теодора Степанівна, інший Бойчук – Володимир: "У жовтні 1944 р. я повертався з румунської армії додому. Під Іванівцями з кукурудзи до мене вийшли двоє військових. В одному з них я впізнав свого двоюрідного брата Сидора. Він сказав: "У Червону армію не йди, а ховайся. В тебе вдома живе моя дружина Катерина. Вона все розповість, а я знайду тебе... Я в ту армію також не пішов. Як гарбуз, викотився з вагона на ходу поїзда і тепер в УПА". І однієї ночі прийшли хлопці з боївки і забрали мене з собою".

У спогадах, на жаль, немає інформації про бойові дії цього підрозділу. Говориться лише, що в ньому було 10 повстанців, одного з яких звали Микола Ключка, і що вони в згадуваних вище Красноставцях провели акцію – знищили зрадників. Слід гадати, радянських активістів. Вона стала останньою в житті Сидора Бойчука. Ось що пишеться в спогадах:

"На краю села ми нарізались на засідку. Треба було послати двох чоловік у розвідку, а ми цього не зробили. Мені стало підозрілим, як сказали: "Здавайте зброю!". Ми з Сидором завагалися, але із темряви пролунало: "Хлопці, не бійтеся, ми з боївки такого-то (прізвища не пам'ятаю)". Я утік, а їх забрали в крайню хату села... Новобранців, що не мали зброї, поки що не чіпали, а тих, у кого її відібрали, били так, що кров по стінах бризкала... Потім кілька чоловік, у тому числі двох гаврилівських – Івана Толівського (так у записах, очевидно, Тулівського) та Івана Присунька розстріляли на площі коло річки, а брата Сидора і вояка з Шубранця забрали в Чернівці... Там Сидора (псевдо "Богун"), що був заступником командира боївки, і його товариша судили та повезли в Гаврилівці на страту".

У Сибіру матері повстанця часто снився голуб, що летів в Україну

Далі розповідає Теодора Степанівна:

"До Ограду (так називається кут села – авт.) солдати зібрали багато людей, привели учнів місцевої школи. Очевидно, аби настрашити загал, щоб ніхто не осмілювався іти в ряди повстанців чи допомагати їм. На вигоні вже стояла готова шибениця. Приїхала машина з обома приреченими, які були побитими, напівроздягнутими і в черевиках на босу ногу. Офіцер зачитав присуд: до страти! У натовпі чулися зітхання, ледь стримувані схлипування.

У цей час голова сільради, який наскаржився властям, нібито Сидір ображав його, походжав по толоці з начепленою на груди якоюсь медаллю. Бойчук звернувся до нього:

– Вуйку, хіба я вас бив?

– Бив, бив! – підтвердив той, ховаючи погляд.

В'язням на шиї накинули петлі мотузок. Пролунала команда, і машина, на кузові якої стояли засуджені, зрушила з місця. Тіла страчених повисли в повітрі. Як оповідали очевидці, по щоках Сидора потекли сльози, і він останнім зусиллям повернувся обличчям до рідної хати. А Могилевич помер не зразу. Він ще корчився в передсмертних конвульсіях і затих тільки тоді, коли солдат смикнув його за ноги, тугіше затягнувши петлю. Тіла повішених кілька днів висіли на шибениці, озброєна охорона не дозволяла забрати їх та поховати по-християнськи. Тільки опісля кадебісти відвезли трупи десь за сусідні Ошихліби і закопали в яру. Де саме, й досі невідомо.

У той час, коли відбувалася ця трагедія, Сидорова мати Варвара, нічого про неї не відаючи, готувала замовлений сільрадою обід для "представників з райцентру". І тут до хати вбігла сусідка Марця і вигукнула:

– Ти коло плити стоїш, а там твого сина повісили!

Ненька від такої звістки попервах остовпіла, а відтак почала битися головою об стіну, микала собі волосся. Тут прийшли "представники" і, побачивши розпуклу від горя, закривавлену жінку, запитали:

– Що з нею?

– Її сина тільки-но стратили, – пояснила їм.

Не знаю, чи після цього їм обід ліз у горло".

Через якийсь час Варвару з дітьми заарештували і вислали в Сибір, а хату продали. На засланні їй часто снився голуб, що летів в Україну. Повернувшись додому, жінка доживала віку з чужими людьми, котрі, однак, сердечно ставились до неї. Помираючи, заповіла, аби їй у домовину поклали портрет Сидора. Так і зробили.

А дружина загиблого Катря в ті страшні дні десь зникла разом з дочкою. Її подальша доля невідома. Богданка пізніше об'явилася було, але як далі склалося її життя, Теодора Степанівна не знає. Хоча й дуже би хотіла, навіть пробувала розшукати дівчину, та безуспішно...

Стоїть на найвиднішому місці в Гаврилівцях курган з пам'ятником. Сюди не заростає стежина, тут лежать букети свіжих квітів і вінки. Похитується під поривами вітру дзвін і лунає подеколи його ледь чутна мелодія скорботи за загиблими. Але тризуб угорі символізує: справа, за яку патріоти віддали свої молоді життя, восторжествувала.

Михайло ЯРОВИЙ, Кіцмань,

"ДОБА". (№22 (602), 5 червня 2008 року)

Післязапис: У мене є інші відомості про місце поховання Дзідора (так його в селі називали) Бойчука. Мій дід Штефан Косменко на старому цвинтарі в Гаврилівцях показував улоговину й розповідав, що там похований Дзідор. Він сказав, що його тайком привезли з Ошихліб і тут поховали. Могилу замаскували і поклали старий хрест, знявши з якоїсь могили, а там пізніше поклали новий.